Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Зростав без батька. Про своє дитинство пізніше поет писав, що з рідних людей у нього були тільки мати і сивий дід. За словами Олеся Гончара: "його дитинство чуло ридання матерів, що божеволіли від горя на фронтових похоронках, воно брело за ним скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний". Навчався у школі у рідному селі, отримав золоту медаль. Вступив на факультет журналістики Київського національного університету імені Т. Шевченка, працював журналістом у Черкасах. У редакції Симоненко познайомився з дівчиною Люсею – коханням усього життя, яка працювала кур'єром. У 22 роки поет одружився. Згодом у родини народився син Олесь. У коханні Симоненко зізнався Людмилі словами: "Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся". Поет називав свою Людмилу ніжно – Люся-малюся." Коли Василь вперше побачив свою майбутню дружину, то купив величезний кошик троянд, зробив із них вино, пригостив її, і причарував. А ще пообіцяв робити щовесни трояндове вино – щоб закріпити успіх", — пригадував Микола Сніжко. За його словами, Василь називав своє фірмове вино на французький манір – "Симоне". А дружину Людмилу – Люсьєн.
Писати Василь Симоненко почав у студентські роки, однак за життя видано лише збірку лірики "Тиша і грім" (1962) і казку для дітей "Цар Плаксій та Лоскотон". Його вірші, які допускалися до друку, коригувалися. Визнання до поета прийшло посмертно. Сам письменник про свій поетичний стиль говорив: "Є в мені щось від діда Тараса і прадіда Сковороди". Уже в ті роки набули великої популярності самвидавні збірки Василя Симоненка. Саме вони поклали початок українському рухові опору 1960-1970 pр. Ця поезія Симоненка була нищівною сатирою на радянську владу. Навесні 1960 року в Києві заснували Клуб творчої молоді, учасниками якого були Іван Драч, Алла Горська, Ліна Костенко, Василь Стус, Микола Вінграновський, Іван Світличний, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі Клубу, багато їздив Україною, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах. Поет був не тільки бунтарем. Інтимна лірика Симоненка видається досі та має своїх поціновувачів. Відомі поезії Василя Симоненка "Задивляюсь у твої зіниці", де поет пише про любов до України, "Лебеді материнства" належать до громадянської лірики.
Влітку 1962 року Симоненка заарештували. І під час затримання жорстоко побили. Василь показував друзям синці й розповідав, що по м'яких частинах тіла не били, в основному удари завдавалися по хребту і нижній частині спини. Цей епізод прискорив розвиток хвороби поета. На думку друзів поета, це побиття було не випадковим. Віктор Онойко у книзі "Життя мов спалах блискавки" про Василя Симоненка наводить версію, що до побиття міг бути причетний Микита Хрущов, про якого поет на початку 60-х написав вірш, який був надрукований. Симоненка навіть викликали до Москви. А у 1962 році Симоненко став членом комісії з перевірки чуток про масові катівні НКВС, разом із художницею Аллою Горською і режисером Лесем Танюком брав участь в опитуванні людей у селах біля Києва, виявив у Биківні поховання жертв НКВС і намагався оприлюднити цю інформацію. Недарма Симоненка називали літературним бунтарем: він не терпів несправедливості, прагнув не тільки свободи, але й визнати Україну самобутньою державою. Він виступав проти компартії та радянської системи. Навесні 1963 року його стан здоров’я погіршився. А вже у вересні поета госпіталізували. Лікарі діагностували рак нирок, а побої міліціонерів тільки прискорили розвиток хвороби. Проведена операція результатів не дала. У ніч проти 14 грудня 1963 року у неповні 29 років поет помер у лікарні Черкас. Під час похорону до рук друзів поета потрапляють його щоденники й архів, однак Симоненка в Україні не видаватимуть 15 років. Через 35 років після смерті в його робочому кабінеті відкрили кімнату-музей. На столі лежать рукописи віршів, перо, стоїть машинка. Збоку – вішак із плащем і капелюхом. А на полиці шафи – підкова. У 1965 році Симоненка висунули на Шевченківську премію, проте не судилося. Поет отримав її лише через 30 років, уже в незалежній Україні, посмертно. Літературні критики називали його "поетом без каменю за душею", а есеїст Євген Сверстюк зазначив, що Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати як частину історії України.
Запрошуємо шановну університетську громаду на науковий абонемент бібліотеки переглянути ілюстровану книжкову виставку – портрет до 90-річчя поета і громадянина «Я воскрес, щоб у волі жити!»
.