Маруся Чурай (1625–1653) – напівлегендарна українська народна співачка та поетеса часів Хмельниччини, яка, за переказами, жила в Полтаві. Усі свої найсвітліші почуття вона висловила в піснях. Маруся – «українська Сафо», чиста серцем, розумна, окрім того, наділена поетичними й музичними талантами. Їй приписують авторство низки відомих у народі пісень: «Ой не ходи, Грицю», «Котилися вози з гори», «Засвистали козаченьки» тощо. У них віддзеркалюються духовне багатство українського народу, неповторна краса рідного краю. Через призму розуміння втаємничених глибин української душі Маруся Чурай виповідала нерозділене кохання, співала про важливі історичні події. І. Котляревський використав її пісню «Віють вітри, віють буйні» у «Наталці Полтавці». Марусині «В кінці греблі шумлять верби», «На городі верба рясна», «Засвіт встали козаченьки» майстерно аранжували М. Лисенко, Г. Кошиць, Г. Верьовка. Сюжет біографічної балади «Ой не ходи, Грицю» став загальновідомим. Ця пісня перекладена багатьма мовами світу, її музику використовував Ф. Ліст. Таємнича постать «дівчини з легенди», трагічна історія її кохання приваблювали багатьох митців художнього слова: Л. Боровиковського «Чарівниця», С. Руданського «Розмай», В. Самійленка «Чураївна», М. Старицького «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», О. Кобилянську «У неділю рано зілля копала». І все ж найпанорамніше й психологічно вмотивовано долю Марусі вдалося змалювати Ліні Костенко. Поетеса, поставивши в центр свого історичного полотна легендарну дівчину, заговорила насамперед не про кохання, а про насущні проблеми своєї нації і держави. І сьогодні триває боротьба за волю України, і пісня Марусі Чурай теж стає часткою цієї боротьби, часткою душі народу.
На науковому абонементі книгозбірні ПДМУ організовано ілюстровану книжкову виставку до 400-літнього ювілею уславленої народної піснетворки. Усі згадувані видання про її життя є у нашому фонді. Запрошуємо до перегляду!